Інтермарум: історія, політика, культура

ІСТОРИЧНА ПОЛІТИКА ТА ОНТОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА: КОНЦЕПТУАЛЬНІ РАМКИ ТА АНАЛІТИЧНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ

2025-12-04T10:44:58+02:00

Мета: запровадити до наукового обігу в студіях історичної пам’яті, історіографії, політології та міжнародних відносин основні положення концепції онтологічної безпеки, понять мнемонічна тривога та мнемонічна безпека, запропонувати категоризацію типів історичної політики, пов’язаних з онтологічною безпекою. Методологія: використано методи текстуального аналізу, історичної компаративістики, неоконструктивістського підходу, студій пам’яті, безпекових студій. Стаття має міждисциплінарний характер, спрямована на розширення методологічного інструментарію історичних студій та студій колективної (культурної, соціальної) пам’яті, що одночасно підкреслює її новизну. Висновки: Концепція онтологічної безпеки дає можливість нелінійного розуміння фактичних даних та теоретичних міркувань, дозволяє поглибити дослідницьку та інтерпретаційну перспективу щодо мотивів, способів дії та результатів дій політичних акторів у сфері історичної політики. Ця концепція, застосована до мнемополітики, надає нам корисні інструменти для аналізу та розуміння явищ, які значною мірою є непроникними для інших теорій та підходів, що зосереджуються на раціональному виборі, розробці стратегій та розрахунках в стилі Realpolitik. Звернення до питань онтологічної тривоги дозволяє нам зрозуміти дії та вчинки, які з точки зору інших теорій виглядають ірраціональними та алогічними. Пізнавальний та аналітичний потенціял концепцій онтологічної, і відповідно, мнемонічної безпеки, розуміння природи мнемонічної тривоги та способів опанування цієї тривоги вартий для використання як в академічних студіях, в історіографії, політології, соціології (зокрема і в прикладній), так і в поточному аналізі політики, розробці стратегій інформаційної безпеки та протистояння гибридним формам агресії.

КОРДОНИ І ПРИКОРДОННЯ В СОЦІОІСТОРИЧНОМУ ВИМІРІ

2025-12-04T11:14:04+02:00

Метою статті є висвітлення сутності феномена кордонів і прикордонь у соціоісторичному вимірі, аналіз їхньої еволюції від геополітичних і адміністративних меж до складних культурних, ідентифікаційних і символічних просторів взаємодії. Автори розглядають кордон як багаторівневий конструкт, що водночас структурує простір, впорядковує соціальні взаємини та відображає цивілізаційні трансформації. Методологічна основа дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, який поєднує історіософський, соціологічний, культурологічний і політологічний аналіз. Використано історичний і структурно-функціональний методи та принципи науковості, історизму, системності й узагальнення. Наукова новизна. У статті обґрунтовано положення про те, що кордон є не лише лінією розмежування, а насамперед динамічним соціальним і культурним явищем. Запропоновано трактування прикордоння як простору зустрічі, взаємодії-інтеракції та цивілізаційних, етнокультурних і політичних взаємовпливів. Розкрито роль прикордонь у формуванні національних ідентичностей і в переосмисленні історичних наративів у сучасному світі. Висновки. Узагальнено, що кордони в соціоісторичному вимірі постають як відображення суспільних трансформацій і визначають напрям їхнього розвитку. У глобалізовану епоху вони дедалі частіше набувають гібридного характеру і поєднують фізичні, ментальні та символічні компоненти. Аналіз показує, що прикордоння перетворюється на своєрідну «лабораторію історії», де формуються нові моделі співіснування, толерантності та самоідентифікації. Розуміння соціоісторичної природи кордонів має вагоме значення для осмислення сучасних процесів у міжнародних відносинах, а також для формування стратегій подолання конфліктності й зміцнення культурного діалогу в Європі та світі.

ТИПОЛОГІЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ 1920 – 1940-Х РР.: КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ ПІДХОДІВ

2025-12-04T11:25:03+02:00

Мета статті – здійснення аналізу співвідношення українського націоналізму періоду 1920 – 1940 рр. із наявними підходами у типологічних концепціях західної та вітчизняної наукової традиції. Методологія дослідження. Під час опрацювання теоретичної бази, а саме існуючих теорій, концепцій, типологій націоналізму, застосовувались методи порівняльного, аналітичного, критичного аналізу, системного підходу. Наукова новизна полягає у тому, що запропоновано структурне переосмислення місця українського націоналізму 1920 – 1940 рр. у типологіях провідних теоретиків націоналізмів: Карлтона Дж. Гейза, Ганса Кона, Ентоні Сміта, Бенедикта Андерсона, Роджерса Брюбейкера, Ярослава Дашкевича, Костянтина Симмонс-Симонолевича, Лії Грінфельд. Поєднання різних теоретичних типологій націоналізму (етносоціальний, конструктивістський, модерністський тощо), дозволяє уникнути одновимірності трактування теоретичної складової українського націотворчого досвіду. Висновки. Проаналізовно типології провідних теоретиків націоналізму та істориків Карлтона Дж. Гейза, Ганса Кона, Ентоні Сміта, Бенедикта Андерсона, Роджерса Брюбейкера, Ярослава Дашкевича, Костянтина Симмонс-Симонолевича, Лії Грінфельд та оцінки і систематизацію, здійснену Георгієм Касьяновим. Обґрунтовано, що український націоналізм 1920 – 1940 рр. є багатоаспектним явищем, що містить специфічні елементи, відображає різноманітні фактори внутрішнього та зовнішнього впливу, має здатність адаптуватися до соціальних, політичних та історичних змін. Запропоновано трактування українського націоналізму 1920 – 1940 рр. у вертикально-хронологічній концепції К. Гейза як інтеґрального; у діхотомії Г. Кона як східного типу, у етносимволічній теорії Е. Сміта як етнічного; в методології «уявлених спільнот» Б. Андерсона як лінгвістичного (мовно-культурного); в схемі «трикутника» форм націоналізмів, що супроводжують процес створення національних держав Р. Брюбейкера як націоналізм національних меншин; з точки зору принципу ролі націоналізму у формуванні національної держави як націоналізм недержавної нації, згідно з підходом Ярослава Дашкевича, який, спираючись на ідеї народницької та державницької школи ХІХ ст., систематизував цей концепт у контексті національно-визвольної боротьби ХХ століття; конструктивістської моделі К. Симмонс-Симонолевича як визвольний рух в формах руху відродження та антиколоніального руху; в постмодерній парадигмі Л. Грінфельд як колективістськи-авторитарний. Запропонована синхронізація українського націоналізму до загальних типологізацій переконує у природності його розвитку та наявності як спільних з іншими, так і специфічних рис.

ШКІЛЬНИЙ КУРС З ІСТОРІЇ СЕРЕДНІХ ВІКІВ У НІМЕЦЬКИХ ПІДРУЧНИКАХ: ВНУТРІШНЯ СТРУКТУРА ТА МЕТОДИЧНІ МОЖЛИВОСТІ

2025-12-04T14:25:04+02:00

Мета дослідження – охарактеризувати внутрішню структуру шкільного курсу з історії Середніх віків, представленого у німецьких підручниках, та його методичний потенціал у контексті дослідницько орієнтованого компетентнісного навчання в освітніх закладах країн членів Євросоюзу. Методологія дослідження ґрунтується на загальнонаукових принципах наукової об’єктивності, обґрунтованості, історизму із застосуванням методів наукового аналізу, порівняння та класифікації. Наукова новизна. Вперше у вітчизняній історіографії зроблено детальний аналіз структури та змісту курсу історії Середніх віків як складової частини інтегрованого підручника із суспільних наук для учнів 7-8 класів шкіл Німеччини. Висновки. Курс історії Середніх віків у Німеччині не викладений в окремому навчальному посібнику, а є складовою інтеграційного підручника із соціальних наук для учнів 7-8 класів. Структура курсу побудована таким чином, щоб у процесі роботи з ним, учні під керівництвом вчителя, або ж самостійно, напрацьовували низку важливих вмінь і навичок, зокрема, роботи з історичними джерелами. Такий підхід цілком відповідає вимогам сучасної Європейської системи освіти, орієнтованої на вироблення у молодого покоління ключових компетентностей.

ПРОНИКНІСТЬ «ЗАЛІЗНОЇ ЗАВІСИ»: РОЛЬ ПОЛЬСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ЯК ЧИННИКА ОПОРУ В КОМУНІСТИЧНІЙ ПОЛЬЩІ

2025-12-04T14:35:40+02:00

Стаття має на меті дослідити випадок Польської Народної Республіки в період Холодної війни, з особливим акцентом на католицьку церкву як центральну інституцію опору комуністичному режиму. Незважаючи на систематичний тиск і пропаганду державного атеїзму з боку комуністичних властей, Польська католицька церква зберегла свою роль духовного центру, джерела морального авторитету та ключового суб’єкта у формуванні культурного, соціального та політичного життя. Завдяки цьому вона стала найважливішим конкурентом держави у сферах ідеології та соціального впливу. Разом з іншими інституціями та явищами, такими як національна ідентичність, інтелектуальні еліти, діаспора, культура та профспілкові рухи, Польська католицька церква сприяла проникності «залізної завіси», поступовому розкладанню комуністичного режиму та представляла ядро пригнічуваного, але все ще активного громадянського суспільства Польщі. Випадок Польщі демонструє ширшу роль релігійних інституцій у збереженні національної ідентичності та формуванні колективного опору в умовах авторитарного соціалізму.

Аналіз, представлений у цій статті, застосовує мультидисциплінарний підхід, що інтегрує історичну, політичну та культурну перспективи, з метою оцінити позицію церкви в польському суспільстві та її вплив на послаблення тоталітарної системи.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ІРАНУ В КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ 2022-2025 РР.

2025-12-04T14:45:15+02:00

Метою статті є дослідження трансформації зовнішньополітичного курсу Ірану в контексті російсько-української війни і аналіз її наслідків для двостороніх (українсько-іранських, російсько-іранських) відносин, регіональних і глобальних позицій держави. Методологія дослідження спирається на системний підхід, що дає можливість об’єднати різноманітні факти і тенденції у комплексну картину еволюції зовнішньополітичного курсу Ірану під впливом російсько-української війни. Використовувались проблемно-хронологічний, структурно-функціональний, інформаційний підходи і метод порівняльного аналізу. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному аналізі змін, які відбулися у міжнародному становищі і зовнішній політиці Ірану у зв’язку із повномасштабною агресією Росії проти України, що почалася 24 лютого 2022 р. Здійснюється спроба виокремити ті сфери зовнішньополітичної діяльності Ірану, які зазнали найбільш суттевих змін саме під впливом війни в Україні. Висновки. Попри активне використання ідеологічних політико-релігійних гасел у публічному дискурсі, у реальних діях іранська влада демонструє політичний прагматизм, який покликаний забезпечити реалізацію інтересів правлячого клерикального режиму. Вважаємо, що такі інтереси не тотожні національним інтересам іранської держави і суспільства, оскільки призводять до консервації підсанкційного статусу Ірану, супроводжуються подальшим погіршенням економічного становища, відірваністю від доступу до передових технологій, послабленням регіональних позицій і зростанням конфронтації із впливовими регіональними суб’єктами, відсутністю надійних союзників, погіршенням міжнародного іміджу. Факт безпосереднього прилучення Ірану до подій російсько-української війни, на нашу думку, підтверджує актуальність сходознавчих і, зокрема, іранознавчих студій в Україні для формування ефективної політики, зміцнення міжнародних позицій і упередження зовнішніх загроз.

ВИБОРИ РАБИНІВ, ЯК ПРОЯВ ГРОМАДСЬКОЇ АКТИВНОСТІ ЄВРЕЙСЬКОЇ ГРОМАДИ ХАРКОВА

2025-12-04T11:32:47+02:00

Вступ. В період пізньої Російської імперії, на межі XIX-XX ст., політичні та національні процеси відчутно впливали на суспільне життя, становлення та функціонування громадських інституцій – паростків громадянського суспільства. Саме в цій сфері була найбільше помітна активність єврейських громад, обмежених чи позбавлених політичного представництва. У великих містах на українських землях, де присутність євреїв збільшувалася з середини XIX ст., боротьба за автономію і суб’єктність приймала різні форми – підтримки благодійних організацій різного профілю або активної участі у виборчих процесах. Метою статті є дослідження громадської активності єврейської спільноти Харкова у період, який з одного боку підсумовував тривале її зростання, з іншого передував великим потрясінням – добі війн та революцій. Науковою новизною статті є аналіз суспільної практики, пов’язаної з релігійною сферою життя єврейської громади міста, і представлення її як однієї з стратегій активності, в умовах політичної реакції і юридичних обмежень спільноти поза Смугою осілості. Висновки. Вибори рабинів у єврейській громаді Харкова в період пізньої імперії були одним із можливих виявів публічної активності єврейської спільноти міста. В період перманентних юридичних ініціатив проти єврейської автономії, проблеми із функціонуванням громадських інститутів відчували спільноти і в межах Смуги осілості, тим більше це стосувалося євреїв Харкова – міста поза Смугою. Суспільно-політична ситуація в місті/регіоні та перебіг і результати виборів свідчать про високу громадську активність не лише мешканців міст, але і єврейського населення регіону.

ПРАВОСВІДОМІСТЬ ПРИСЯЖНИХ ЗАСІДАТЕЛІВ У СУДОВИХ ПРАКТИКАХ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ (КІНЕЦЬ ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.) : СОЦІОЕТНІЧНІ ЧИННИКИ

2025-12-04T11:40:53+02:00

Метою роботи є аналіз, на основі судових справ Житомирського окружного суду, особливості інтерпретації представниками різних етнічних груп норм імперського законодавства, та визначення характерних рис правосвідомості присяжних засідателів Правобережної України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Методологія дослідження базується на основних принципах історичного дослідження: історизму, науковості, об’єктивності. Для досягнення поставленої мети застосовувалися загальнонаукові та спеціально-історичні методи (історико-генетичний, історико-порівняльний, джерелознавчий). Наукова новизна полягає у тому, що на основі архівних матеріалів Державного архіву Житомирської області та широкому спектрі інших джерел досліджено особливості правосвідомості присяжних засідателів крізь призму соціоетнічних чинників у регіональному вимірі. Висновки. Правосвідомість населення Правобережної України демонструвала відмінні моделі взаємодії з імперською судовою системою. Представлені у списках присяжних поляки, переважно колишні представники шляхти, звикли активно використовувати правові механізми для захисту своїх інтересів, попри політичні обмеження з боку влади. Їхня участь у суді була наслідком компромісу з імперською адміністрацією, а їх представництво серед присяжних обумовлювалося лояльністю до влади. Правосвідомість єврейського населення ґрунтувалася на колективній солідарності та нормах релігійного права, що зумовлювало відчуженість від імперського правосуддя і, як наслідок, мінімальне представництво в суді присяжних. Домінували у списках присяжних представники українського селянства, які відображали правосвідомість засновану на звичаєвому праві та народній моралі. Аналіз судової практики Житомирського окружного суду кінця ХІХ – початку ХХ ст. демонструє, що тлумачення імперського законодавства присяжними часто виходило за межі формального тексту. Присяжні нерідко керувалися «природною справедливістю», особливо у справах щодо приватної власності, помсти за особисту образу чи злочинів, скоєних у стані афекту. Значний вплив на результат справи мала присутність присяжного повіреного, чия професійна аргументація могла суттєво змінити інтерпретацію доказів.

ВОЄННІ КОМЕМОРАЦІЇ НА АНЕКСОВАНИХ УКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЯХ У РОКИ ПІЗНЬОГО СТАЛІНІЗМУ

2025-12-04T12:48:31+02:00

Мета статті полягає в комплексному вивченні воєнних комеморацій на анексованих українських територіях у роки пізнього сталінізму, зокрема святкових ритуалів під час відзначення «Дня Перемоги» й «визволення» українських земель, а також заходів із вшанування пам’яті загиблих воїнів. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові методи аналізу й синтезу, а також спеціальні (історико-порівняльний, історико-типологічний та історико-системний) методи. Використання методів джерелознавчого аналізу дало змогу опрацювати архівні документи та матеріали періодичної преси, які становлять основу джерельної бази дослідження. Наукова новизна. Вперше здійснено комплексний аналіз комеморативних практик, що закріплювали міф про «Велику Вітчизняну війну» в локальній колективній пам’яті; на основі документальних джерел виявлено регіональні відмінності у формуванні комеморативного дискурсу. Висновки. Аналіз воєнних комеморацій на анексованих українських територіях у роки пізнього сталінізму дає підстави для кількох висновків. По-перше, воєнні комеморації виконували легітимаційну й мобілізуючу функції, сприяючи утвердженню культу особи Сталіна, поширюючи міфи про «визволення» та «возз’єднання» українських земель, а також спонукаючи населення до інтенсивнішої участі в повоєнній відбудові. По-друге, в перші повоєнні роки вшанування пам’яті полеглих відходило на другий план, поступаючись мобілізаційним гаслам, проте поступово інтегрувалося до системи радянських офіційних урочистостей. По-третє, у регіональному вимірі простежується гнучкість радянської політики пам’яті: святкування перемоги та «визволення» адаптувалося до місцевих умов і набувало специфічних форм, що виходили за межі єдиного пам’яттєвого простору.

АНАТОМІЯ КОНФЛІКТУ: ЗМІНА РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИН У ВІЗУАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ(1954-2025)

2025-12-04T14:14:59+02:00

Мета дослідження полягає в простеженні меморіальної трансформації образу українсько-російських відносин у візуальній культурі України: від радянського «братнього» наративу до сучасного антагоністичного дискурсу. Методологія. Дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, що включає культурну антропологію, студії пам'яті та дискурс-аналіз. У роботі застосовується широкий корпус візуальних джерел (скульптура, фотографія, кінематограф, плакати, карикатури, меми, контент соціальних мереж) для аналізу семантичних зрушень у візуальній репрезентації Росії та України, а також специфіки їхніх відносин. Новизна полягає у комплексному та довготривалому аналізі візуальної культури як основного поля українсько-російської мнемонічної боротьби. Висновки. Дослідження підтверджує трансформацію від «братнього» образу до «сусідства» у 1990-х – 2000-х роках та, зрештою, до появи метафор «ворог» та «агресор» в Україні після 2014 та 2022 років. Українські медіа послідовно намагалися сформувати потужний візуальний контрнаратив, проте цей процес був ускладнений успадкованими концептуальними парадигмами та відсутністю візуального шаблону «ворога» з радянської епохи. Загалом, сучасна російська політика пам'яті, посилюючи радянський метанаратив «один народ», одночасно мала на меті конструювати українців як маргіналізованого «Іншого».