Інтермарум: історія, політика, культура

ГЕНДЕРНА СТЕРЕОТИПІЗАЦІЯ ОБРАЗУ ЖІНКИ У КІНЕМАТОГРАФІ ЗА ЧАСІВ РЕЖИМУ Ф. ФРАНКО

Юлія Бачинська — 2024-05-29

Мета статті полягає в аналізі гендерних стереотипів у зображенні жіночих образів та використання жіночої тілесності з метою формування нових статево-рольових моделей. Методологія дослідження базується на принципах історизму, багатофакторності та об’єктивного пізнання. На теоретичному рівні дослідження були застосовані аналітичний, синтетичний методи та абстрагування; використано методичні прийоми порівняння, групування окремих елементів явища за певним критерієм. Для написання статті була використана методологія жіночої історії, історії тілесності та гендерних студій; застосовані загальнонаукові методи дослідження: системно-структурний, метод періодизації, ретроспективний, історико-генетичний. Наукова новизна полягає у застосуванні гендерного підходу для аналізу стереотипізації зображення жіночих образів і тілесності у кінематографі Іспанії за режиму Ф. Франко. Висновки. Результати здійсненого дослідження дозволяють зробити висновок про широке використання гендерних стереотипів при зображенні жіночої тілесності в кінематографі, а також специфіку демонстрації жіночих образів та використання кліше залежно від етапів функціонування режиму Ф. Франко. Характерними ознаками першого періоду франкістського режиму були мілітаризм, націоналізм, концепція «Хрестового походу проти комунізму». У кінематографі це виражалось через сувору цензуру щодо зображення жіночої тілесності.

Специфікою періоду автаркії була апеляція до історії, релігії та патріотизму. Жінки, які на кіноекранах втілювали «справжні іспанські чесноти», мали виглядати та поводитись скромно, в рамках загальноприйнятих норм. Розкутість, відвертий одяг, яскравий макіяж та інші атрибути еротизації жіночого образу слугували маркерами небезпеки. Але наприкінці цього періоду почався відхід від суворих рамок внаслідок змін, які відбулись у суспільстві. На останньому етапі режиму Ф. Франко відбулась лібералізація практично всіх сфер життя. В цей період суттєво знизився тиск цензури, кліше та гендерні стереотипи попередніх періодів втратили актуальність, натомість у кінематографі з’явились нові жіночі образи. У сюжетах кінокартин з’явились модерні засоби виразності, а зображення жіночої тілесності позбавилось колишніх суворих обмежень і відповідало загальноєвропейським тенденціям.

КАМІННІ ЧАВУННІ ПЛИТИ КОРОЛІВСТВА ФРАНЦІЯ КІНЦЯ XV – ПОЧАТКУ XVI СТ.: КЛІМАТИЧНІ, ЕКОНОМІЧНІ ТА КУЛЬТУРНІ КОНТЕКСТИ

Тарас Батенко — 2024-05-29

Мета статті полягає у дослідженні та описі камінних чавунних плит кінця XV – початку XVI ст., що походять з Королівства Франція: визначити стиль, технічні аспекти виготовлення, а також природно-кліматичні, культурні та історичні контексти, що вплинули на розвиток та поширення камінних плит. Методологія. Під час підготовки статті використані базові принципи історичного та культурологічного пізнання. Зокрема автором застосовується епіграфіка для декодування й інтерпретації надписів та символів на фаєрбеках, структурний аналіз для визначення фізичних характеристик плити, контекстуальний аналіз, картографування та датування. Наукова новизна. Робота присвячена дослідженню та опису низки камінних плит, що були виготовлені наприкінці XV – початку XVI ст. у Королівстві Франція. Ці камінні плити є унікальними, адже не входять у жоден відомий нині каталог французьких геральдичних камінних плит. Зокрема досліджено місця їх ймовірного виготовлення, описано суспільно-економічний контекст регіону походження, а також описано кліматичні умови, що стали однією з причин появи фаєрбеків у різних регіонах Західної Європи у період Пізнього Середньовіччя. Висновки. Поява перших литих чавунних плит припала на період завершення Пізнього Середньовіччя, коли наступив «мінімум Шперера» – холодний період у Європі, що був викликаний вибуховим вулканізмом та зниженням сонячного опромінення. Сьогодні камінні чавунні плити можуть слугувати одними з проксі-джерел, тобто непрямими джерелами, та свідченнями змін клімату в епоху Пізнього Середньовіччя та Раннього Нового часу. На основі досліджень фаєрбеків можна прослідкувати етапи розвитку залізорудної промисловості, якісні зовнішні зміни, їх оздоблення, у міру того, як вони стали все частіше використовуватись у помешканнях дворянства та фермерів, а також в абатствах Західної Європи.

«НЕГІДНЕ ЖИТТЯ» ТА ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ ПРО ЖЕРТВИ НАЦИЗМУ В НІМЕЧЧИНІ ТА УКРАЇНІ: ТЕОРІЯ, ІСТОРІОГРАФІЯ І ПОЛІТИЧНІ ПРАКТИКИ

Вікторія Венгерська — 2024-05-29

Метою роботи є дослідження ситуації після Другої світової війни та в наш час у ставленні до пам’ятання про злочини нацистського режиму, що мали відношення до соціальних і расових експериментів. Серед завдань, які автори ставили перед собою – здійснення аналізу особливостей витіснення/«забування» «незручних» сторінок історії на тривалий період у повоєнний час та причини їхнього «повернення». Методологія дослідження. Серед методологічних підходів, які використовувались авторами під час підготовки статті: історіографічно-джерелознавчий, методи memory study, порівняльних досліджень, історії науки, а також нового міждисциплінарного напрямку – disability studies, який пов’язаний із вивченням значення, природи та наслідків інвалідності. Наукова новизна визначається у порівнянні ситуації пам’ятання про жертви нацистського режиму, життя яких назвали «негідним», та представлення цієї тематики в історичній та іншій спеціальній літературі, історичній пам’яті та комеморативних практиках Німеччини та України. Висновки. Ідеї трактування людей із спадковими та набутими хворобами як «суспільного баласту» народилися в європейському та американському інтелектуальному середовищі задовго до здобуття нацистами влади в Німеччині. Державні програми, спрямовані на примусову стерилізацію, згодом – позбавлення життя людей із інвалідністю в різні способи, під час окупації європейських країн набули «масштабування» у концтаборах і не лише. До тривалого «забуття» цієї сторінки історії долучились німецький, радянський та американські уряди. Лише з кінця 1980-х рр. розпочинається процес проговорювання та повернення з небуття пам’яті про жертви та відповідальність за злочини. Повільне, але систематичне включення до меморіальних ландшафтів населених пунктів Німеччини та України свідчень про злочини, повертає пам’ять про жертви нацизму та слугує застереженням щодо неможливості порушення загально етичних норм, завдяки яким ми залишаємось людьми.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ МУЗЕЇВ У КОНТЕКСТІ ТЕОРЕТИЧНИХ ДИСКУІЙ І ПРАКТИК ПОСТКОЛОНІАЛІЗМУ

Поліна Вербицька — 2024-05-29

Мета статті – обґрунтувати потенціал теоретичних підходів постколоніалізму в переосмисленні місії етнографічного музею у глобалізованому багатокультурному суспільстві. Методологічна основа дослідження базується на інструментах сучасних постколоніальних і пам’яттєвих студій, музеології та антропології. Наукова новизна. Обґрунтовано значення теоретичних підходів постколоніалізму в переосмисленні місії етнографічного музею у глобалізованому багатокультурному суспільстві. На прикладі Музею цивілізацій Європи та Середземномор’я у Марселі, визначено інноваційні кураторські підходи деколонізації етнографічної колекції та інтеграції надбання різних народів колишньої колоніальної імперії. Висновки. Проаналізовано виникнення і функціонування етнографічних музеїв у ХІХ – першій половині ХХ ст. як втілення імперських проєктів. Простежено еволюцію етнографічних музеїв у тісному взаємозв’язку з розвитком антропології як наукової дисципліни. Етнографічні об’єкти розглядалися як свідчення цивілізаційної еволюції людства, а також встановлювали відмінності між європейцями та «іншими». Схарактеризовано виклики й особливості нової парадигми етнографічної музеології у сучасному світі. У статті представлено кураторські підходи, втілені в постійній експозиції музею цивілізацій Європи та Середземномор’я у Марселі як приклад сучасної трансформації етнографічного музею у музей суспільства.

ЄВРОПЕЙСЬКА МІГРАЦІЙНА КРИЗА В УМОВАХ ПОВНОМАСШТАБНОЇ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Сергій Стельникович — 2024-05-29

Метою роботи є аналіз сучасної європейської міграційної кризи, масового переміщення українських біженців до країн ЄС, яке розпочалося після повномасштабного російського військового вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р. Методологія наукового дослідження ґрунтується на основі загальнонаукових і спеціальних історичних методів, соціологічних та демографічних інструментів, теорії людського капіталу, концепції «факторів поштовху-притягання», засад неокласичної економічної макрорівневої теорії міграцій. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що в статті уперше комплексно розглянуто європейську міграційну кризу, яка була зумовлена переміщенням мільйонів українських біженців до Європейського Союзу через повномасштабну російсько-українську війну. У результаті автор приходить до висновків, що найбільшу європейську міграційну кризу, з часів Другої світової війни, спричинило повномасштабне російське військове вторгнення до України 24 лютого 2022 р. Її наслідком стало переміщення, зокрема до країн СЄ, мільйонів українських біженців, переважно жінок та дітей. По відношенню до них уперше було застосовано Директиву про тимчасовий захист переміщених осіб, яку одноголосно підтримали усі країни Євросоюзу. Після відносної стабілізації фронту бойових дій, більшість українців повернулися на батьківщину. Нині у світі нараховується ще близько 6,5 млн українських біженців, з яких понад 6 млн перебувають у країнах ЄС. Розв’язання європейської міграційної кризи, спричиненої повномасштабною російсько-українською війною, можливе лише переможним завершенням війни для України.

ДЕРУСИФІКАЦІЯ ПУБЛІЧНОГО ПРОСТОРУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ПОВНОМАСШТАБНОЇ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Тарас Ковальчук — 2024-05-29

Метою роботи є розгляд процесів дерусифікації публічного простору в Україні в умовах повномасштабної російсько-української війни. Методологія наукового дослідження ґрунтується на основі базових принципів історичного пізнання з урахуванням загальнонаукових та спеціальних історичних методів, міждисциплінарного підходу, соціологічних та культурологічних інструментів. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що тут уперше комплексно проаналізовано процеси дерусифікації публічного простору України під час повномасштабної російсько-української війни. У результаті автор приходить до висновків, що повномасштабне російське військове вторгнення до України 24 лютого 2022 р. призвело до системної дерусифікації публічного простору від імперського спадку. Такі державні заходи, зокрема й відповідна політика пам’яті, мали на меті відновлення історичної пам’яті українського народу. Дерусифікація передбачала зміну топонімів та демонтаж пам’яток, які пов’язувалися з колоніальним, імперським минулим. Для цього, у доповнення до декомунізаційних законів 21 березня 2023 р., Верховна Рада України прийняла спеціальний закон. При Міністерстві культури та інформаційної політики України була створена Експертна рада з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму. У результаті таких заходів в Україні станом на початок 2024 р. в основі відбулося завершення дерусифікації, як і декомунізації, топонімічних об’єктів та пам’яток. При цьому, окремі пам’ятки, зокрема монументального мистецтва, які мали російську чи радянську складові, але були визнані творами мистецтва, не були піддані дерусифікації.

ЗМІНИ ТОПОНІМІКИ ЖИТОМИРЩИНИ У ПЕРІОД НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Олена Бабушко — 2024-05-29

Метою роботи є аналіз змін в топоніміці Житомирської області наприкінці XX – у першій чверті XXI ст. Методологія наукового дослідження ґрунтується на використанні комплексу загальнонаукових, спеціальних історичних методів та міждисциплінарного підходу, інструментів регіонознавства, краєзнавчого аналізу та краєзнавчої персонології. Наукова новизна полягає в тому, що у статті уперше комплексно проаналізовано зміни в топоніміці Житомирської області кінця ХХ – першої чверті ХХІ ст. У результаті проведеного дослідження авторка приходить до висновків, що декомунізація та дерусифікація топонімів є необхідним кроком на шляху відновлення історичної пам’яті українського народу, що є складовою державної політики пам’яті. На Житомирщині процес перейменування топонімів (декомунізація, а згодом і дерусифікація) розпочався від початку 1990-х років і триває нині. Від початку незалежності України цьому сприяла розроблена нормативно-правова база та діяльність місцевих топонімічних комісій, зокрема у Житомирі. Передусім топонімічні зміни відбувалися у рамках декомунізаційних процесів, які активізувалися після ухвалення у 2015 р. Верховною Радою України відповідних законів. Дерусифікація топонімів Житомирщини активізувалася після повномасштабного російського вторгнення до України. В основному нові топонімічні назви Житомирщини пов’язані з історичними подіями або вшануванням пам’яті відомих історичних діячів, визначних постатей науки й культури, громадських діячів, які народилися чи працювали на Житомирщині; всесвітньовідомих вітчизняних вчених та митців.

ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНІ ВПЛИВИ НА РОЗВИТОК ОСВІТНЬОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Марина Панчук — 2024-05-29

Мета статті полягає в аналізі особливостей становлення та розвитку української освітньої системи під безпосереднім впливом євроінтеграційних процесів. Методологія дослідження базується як на загальнонаукових, так і спеціальних історичних методах (джерелознавчі дослідження, системний та історико-порівняльний аналіз), вивченні законодавчої бази змін, що дає можливість у повній мірі висвітлити специфіку динамічного розвитку й функціонування освітньої системи України та її здатність до імплементації відповідного європейського досвіду. Науковою новизною є характеристика побудови та функціонування системи освіти України на сучасному етапі з точки зору євроінтеграційного контексту, який задає тон більшості зрушень у даній галузі. Висновки. Законодавче регулювання та імплементація європейського досвіду в систему освіти України були не лише вимогою часу, а стали гармонійною складовою сучасного розвитку української освіти. Відповідний вектор змін в українській освіті включає в себе і конкретні перебудови, що стають необхідністю, природньою потребою українського соціуму. Ті цінності, які сьогодні закладені в систему освіти щодо формування і виховання нових поколінь успішних та національно свідомих українців, покликані вплинути на функціонування та розбудову держави у подальшому.

ДІТОЗГУБНИЦТВО ТА ЦІННІСТЬ ДИТЯЧОГО ЖИТТЯ У МОДЕРНИХ ПРАКТИКАХ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА (НА ПРИКЛАДІ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ)

Сергій Черноліхов — 2024-05-29

Метою роботи є аналіз причин, що вплинули на ставлення українського суспільства до смерті дитини, а також визначення цінності життя найменших представників соціуму крізь призму дітозгубництва на прикладі Правобережної України в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. Методологія дослідження ґрунтується на інструментарії сучасних студій дитинства та історії повсякдення, які дозволяють розкрити особливості проблематики. Наукова новизна полягає у тому, що на основі архівних матеріалів Державного архіву Житомирської області, які висвітлюють проблему дітозгубництва проаналізовано ставлення модерного українського суспільства до смерті дитини. Висновки. У модерну епоху на Правобережній Україні висока дитяча смертність була повсякденним явищем. Соціокультурні установки тогочасного суспільства сприяли формуванню індиферентного ставлення до життя малої дитини, особливо позашлюбної. Страх суспільного осуду, бажання зберегти соціально-економічне становище штовхали незаміжніх, самотніх жінок на скоєння злочинів проти життя новонароджених дітей з метою приховати наслідки позашлюбних стосунків. Власне, дітозгубництво стало основним «жіночим» злочином модерного періоду та набуло ознак соціального явища. Проблема дітозгубництва, яка розглядається крізь призму цінності дитячого життя, дає можливість зробити висновки, що дитина не мала пріоритетного статусу в суспільстві. Громада толерувала вчинення злочинів проти життя дітей, які не відповідали усталеному суспільному укладу.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНЦІВ НАПРИКІНЦІ ХІХ ─ У ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ ХХ СТ.

Олександр Громік — 2024-05-29

Метою статті є розкриття каузальних зв’язків процесів розвитку психології основних соціальних груп українців наприкінці ХІХ ─ у першій чверті ХХ ст. Методологія дослідження ґрунтується насамперед на загально-наукових методах аналізу та синтезу, а також історико-генетичному методі. У роботі послідовно використано психоісторичний підхід, описаний Ллойдом ДеМосом. Наукова новизна полягає у введенні до наукового обігу відомостей щодо факторів трансформації психології соціальних груп українців в означений період, її основних рис, а також їхньої ролі у взаємодії цих соціальних груп у час Української революції. Висновки. Засвідчено каузальний зв’язок між характерними рисами психології соціальних груп та низькою консолідованістю українського суспільства під час національно-визвольних змагань першої чверті ХХ століття. Показано, що суттєву роль у процесах психологічних змін зіграли соціальні середовища, до яких потрапляли індивіди, і відповідні досвіди, яких вони набували. Визначено, що головними рисами психології українців в означений період були скованість волі та безініціативність, інтровертність, комплекс меншовартості.

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІ ПРОЦЕСИ НА ВОЛИНІ-ЖИТОМИРЩИНІ У 1921-1928 рр.

Ігор Власюк — 2024-05-29

Метою статті є аналіз культурно-освітніх процесів у підрадянській Волині в роки НЕПу. Показано проблеми у сфері українізації владних установ; розвиток освіти національних меншин, які проживали в окреслений період в регіоні (зокрема, чехів, поляків, євреїв). Охарактеризовано ідеологічний вплив влади на розвиток освіти та культури регіону, антирелігійні кампанії. Методологія дослідження базується на аналізі та синтезі, порівнянні (аналіз розвитку освіти різних національних груп) та спеціально-історичних підходах: історико-системному та елементах постколоніальних студій (аналіз радянської політики влади у сфері освіти, культури та релігії); історико-типологічному (для виявлення основних тенденцій розвитку освіти та культури в окреслений період); інструментах національних студій. Наукова новизна полягає у комплексному дослідженні освітньо-культурних процесів на Волині-Житомирщині в роки НЕПу; введення до наукового обігу нових архівних джерел для розкриття проблематики. Висновки. Освітньо-культурні процеси на Волині-Житомирщині в 20-ті рр. ХХ ст. були спрямовані на вирішення, перш за все, актуальних політичних проблем, що пов’язувалось із ідеологізацією освіти, та в цілому, культурної сфери. В офіційних документах постійно наголошувалося на тому, що освіта і культура мають контролюватися з боку радянських органів влади, відповідати інтересам комуністичної партії. Влада добре усвідомлювала, що встановлення контролю над освітою, культурою та релігією, (перш за все, національних громад), як сферами, пов’язаними із формуванням суспільної та політичної свідомості населення, є першочерговим завданням.

ВСЕУКРАЇНСЬКА РАДА ЦЕРКОВ І РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УМОВАХ ПОВНОМАСШТАБНОЇ РОСІЙСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ АГРЕСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ

Ірина Мякінченко — 2024-05-29

Метою роботи є розгляд діяльності Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) під час повномасштабної російської військової агресії проти України. Методологія наукового дослідження ґрунтується на використанні комплексу загальнонаукових, спеціальних історичних методів та міждисциплінарного підходу, інструментів релігієзнавства й соціології. Наукова новизна роботи полягає у тому, що у статті, на основі широкої джерельної бази розглянуто діяльність ВРЦіРО в умовах повномасштабної російсько-української війни. У результаті автори приходять до таких висновків: ВРЦіРО в умовах повномасштабної російської військової агресії проти України активізувала діяльність з мобілізації українського суспільства та міжнародної спільноти для протистояння агресору. У зверненнях до міжнародного співтовариства вона закликала надати Україні військову та гуманітарну підтримку; добиватися звільнення військових та цивільних, утримуваних державою-агресором. Небезпідставно міжконфесійний орган вимагав визнати дії російських військових геноцидом українського народу. Із метою підтримки України ВРЦіРО посилила співпрацю з міжнародними гуманітарними організаціями; члени Ради відвідували окремі країни та проводили зустрічі з громадськістю, політичними та релігійними діячами; а також приймали світових релігійних лідерів в Україні. В останні роки ВРЦіРО продовжила законотворчу діяльність та обговорення важливих напрямків державно-церковних відносин з представниками вищих органів державної влади України. Однак позиція ВРЦіРО не завжди враховувалася, зокрема при ратифікації Верховною Радою України Стамбульської конвенції та прийнятті Закону про легалізацію медичного канабісу.