Інтермарум: історія, політика, культура

РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРИСЯЖНИХ ЗАСІДАТЕЛІВ ЗА СУДОВОЮ РЕФОРМОЮ 1864 Р. (НА ПРИКЛАДІ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ)

Оксана Попова — 2024-12-14

Метою роботи є дослідженні механізмів впровадження інституту присяжних засідателів та їх особливості на території Правобережної України, за судовою реформою 1864 р. Методологія дослідження ґрунтується на базових принципах історичного дослідження: історизму, науковості, об’єктивності, соціального підходу. Для досягнення поставленої мети застосовувалися історико-порівняльний (для визначення відмінностей впровадження судової реформи на Правобережжі) та історико-системний (дозволив дослідити особливості процесу впровадження інститут присяжних засідателів) методи та методи національних студій. Наукова новизна полягає у з’ясуванні впливу етнічного та політичного чинників на запровадження інституту присяжних засідателів за судовою реформою 1864 р. у регіональному вимірі. Висновки. Судова реформа 1864 р. докорінно змінила стару, станову імперську судову систему і сприяла запровадженню частини європейських принципів у судочинстві. Важливим нововведенням став інститут присяжних засідателів, який повинен був забезпечити рівність усіх підданих перед законом, незалежність від місцевої адміністрації тощо. Однак етнічні та політичні чинники розвитку Правобережної України внесли корективи у темпи та способи впровадження судової реформи. Особливості впровадження інституту присяжних засідателів насамперед були продиктовані недовірою до польського та єврейського населення. Були створені умови та застосовані обмеження, спрямовані на уникнення формування більшості у суді присяжних представниками етнічних меншин, як стверджувалось, нелояльних до влади. На практиці реалізація судової реформи не була здійснена рівномірно і у повному обсязі: один з головних принципів виборності, так і залишився недоступний для різних категорій мешканців регіону, судочинство продовжувало залежати від місцевої адміністрації, а значна частина населення Правобережжя була позбавлена права брати участь у правосудді в ролі присяжних засідателів.

ДІЯЛЬНІСТЬ ІНСТИТУТУ УПОВНОВАЖЕНИХ РСФРР НА ТЕРИТОРІЇ УСРР У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1920-Х РР.: НОРМАТИВНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Юлія Фастовець — 2024-12-14

Метою роботи є визначення суспільно-політичних умов прийняття нормативно-правових актів УСРР у контексті формування та діяльності інституту уповноважених РСФРР на території УСРР у першій половині 1920-х років. Методологія дослідження ґрунтується на загальнонаукових принципах об’єктивності, науковості та наукової обґрунтованості, історизму із застосуванням спеціально-наукових методів (історико-типологічного, структурно-системного). Наукова новизна полягає в тому, що було проаналізовано створення різних інститутів Уповноважених РНК РСФРР (згодом СРСР) при РНК УСРР, надано характеристику особливостям діяльності різних уповноважених при РНК УСРР. Висновки. Формування та функціонування інститутів Уповноважених РНК РСФРР (згодом СРСР) при РНК УСРР відбувалося на основі директив РНК РСФРР (згодом РНК СРСР) із подальшим затвердженням кандидатів ВУЦВК та РНК УСРР. У своїй діяльності уповноважені були підзвітні відповідним народним комісаріатам обох республік, здійснювали нагляд і контроль за діяльністю відповідних РНК УСРР, виконанням директив РНК РСФРР (згодом СРСР).

ВЕНЕРИЧНІ ХВОРОБИ В ПЕРІОД НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ: ПРИЧИНИ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ, ПРОФІЛАКТИКА ТА МЕТОДИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ

Володимир Гінда — 2024-12-14

Метою статті є вивчення заходів боротьби нацистської окупаційної влади з поширенням венеричних недуг на захоплених українських територіях серед солдатів Вермахту та місцевого населення. Методологія розвідки базується на основі методів історизму, науковості, джерелознавства, системності, логічності спеціальних історичних та загальнонаукових методів, міждисциплінарних прийомах і методах історії повсякдення. Наукова новизна полягає у вивченні на основі існуючої джерельної бази, переважно звітів начальників німецької служби безпеки (далі – СД), політики та заходів боротьби нацистської окупаційної влади проти поширення венеричних хвороб серед військовослужбовців і населення України, аналізі причин розповсюдження цих недуг і покарань хворих військових і цивільних мешканців. Висновки. Проаналізувавши наявний матеріал, автор констатує, що у період нацистської окупації України однією із медико-санітарних проблем для нацистів було розповсюдження венеричних хвороб серед місцевого населення і солдатів Вермахту. Із цими недугами німці намагалися боротися різними методами, від медикаментозних – до адміністративно-кримінальних, але побороти існуючу проблему через брак лікарів, медикаментів, не надто злагодженої, а іноді надто жорстокої політики, їм не вдалося.

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЄВРОПИ В ПОГЛЯДАХ ПОЛЬСЬКОГО ДЕМОКРАТА ЄВГЕНІЯ СТАРЧЕВСЬКОГО

Ольга Білобровець — 2024-12-14

Метою статті є аналіз та розкриття сутності поглядів польського демократа, громадського і політичного діяча Є. Старчевського щодо нових засад міжнародної політики та об’єднання європейської спільноти у перших десятиліттях ХХ ст. Методологія дослідження базується на загальнонаукових принципах, історико-системному та текстологічному методах, соціально-політичному та просопографічному аналізі. Наукова новизна полягає в представленні прогресивних поглядів і положень польського демократа Є. Старчевського щодо суспільного, цивілізаційного розвитку людства, побудові нових засад європейської політики, співзвучних сучасності. Висновки, до яких приходить автор, вказують на непересічність особистості Є. Старчевського, який реалізувався у житті як історик, юрист, громадський і політичний діяч, публіцист. Висловлені ним погляди щодо необхідності зміни суспільних засад і міжнародної політики, визнання прав народів на політичний розвиток, визначення кордонів у межах етнічних територій, забезпечення прав національних меншин стали програмою діяльності польських демократів. Заслуговують на увагу його погляди щодо необхідності об’єднання європейських держав в одну організацію на основі паритету, мирного співжиття, захисту економічних, політичних, культурних прав народів. Глибоко сучасними є його твердження про прагнення людини до особистого щастя і самореалізації, захист прав людини, толерантність у сприйнятті інших, що складає сутність цінностей сучасного Європейського Союзу.

ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ ВЗАЄМОДІЇ ФЕМІНІЗМУ ТА НАЦІОНАЛІЗМУ (УКРАЇНСЬКИЙ ТА СВІТОВИЙ ДОСВІД)

Марія Ігнатенко — 2024-12-14

Мета статті – дослідити історичний контекст взаємодії націоналізму та фемінізму в Україні (наприкінці ХІХ – 30-і рр. ХХ ст.), проаналізувати їх співвідношення та взаємовпливи, а також визначити, яким чином ці ідеологічні напрямки впливали на формування української національної ідентичності та становлення жіночого руху.

Методологія. У запропонованому дослідженні використовувалися методи історико-генетичного, історико-порівняльного та історико-системного аналізу для вивчення історичного контексту взаємодії фемінізму та націоналізму в Україні. Окрім того, для аналізу творів представників національного та жіночого рухів використовувались методи інтелектуальної історії. Метод гендерних студій, зокрема інтерсекційність, дозволив дослідити особливості українського жіночого руху в період бездержавності, коли українські жінки піддавалися перехресній дискримінації на основі статевих і національних ознак.

Наукова новизна дослідження полягає в комплексному аналізі взаємодії націоналізму та фемінізму в умовах бездержавності та національно-визвольної боротьби на зламі ХІХ - ХХ ст. Здійснена спроба типологізації українського жіночого руху в контексті порівняння з іншими феміністичними рухами, що дозволяє краще зрозуміти особливості його розвитку в рамках загальносвітових тенденцій. Дослідження розширює розуміння соціокультурних і політичних процесів, що вплинули на формування української національної ідентичності та феміністичного руху.

Висновки. Націоналізм і фемінізм на межі ХІХ – ХХ ст. були тісно взаємопов’язані. У контексті Східної Європи фемінізм часто підпорядковувався національним інтересам, де боротьба за незалежність переважала над гендерними питаннями. Участь жінок у націоналістичних рухах сприяла розвитку феміністичної думки, хоча на початкових етапах їхня діяльність не ставила під сумнів патріархальні норми. Національно-визвольні прагнення стали чудовим тлом та стимулом для діяльності жінок. Участь жінок у національно-визвольній боротьбі сприяла їх включенню у феміністичний дискурс та зміцненню їхнього прагнення до соціальних змін, спрямованих на покращення становища жінок. Український жіночий рух поєднував ідеї рівності з національною свідомістю, де досягнення гендерної рівності ставилося в контексті здобуття національної незалежності.

ПОСТАТІ ДМИТРА ДАНИЛИШИНА ТА ВАСИЛЯ БІЛАСА В КОНТЕКСТІ СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ РЕЛІГІЇ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Ірина Шліхта — 2024-12-14

Мета статті – дослідити життя та діяльність Дмитра Данилишина та Василя Біласа в історичному контексті; встановити, у який спосіб т. з. городоцька справа за їхньої участі вплинула на подальшу історію ОУН; прослідкувати становлення культу Біласа–Данилишина.

Методологія. У роботі застосовано загальнонаукові та спеціальні історичні методи, насамперед хронологічний, історико-порівняльний, історико-системний, метод джерелознавчої критики, а також методологію інтелектуальної історії та студій націоналізму.

Наукова новизна. Вперше життя та діяльність Д. Данилишина й В. Біласа проаналізовано в контексті становлення політичної релігії ОУН, для якої поклоніння героям стало одним із наріжних каменів. Поява культу героїв була результатом цілеспрямованої діяльності ОУН. Значення постатей Данилишина й Біласа для організації полягало в тому, що їхній патріотизм і самопосвята дозволили остаточно оформити цей культ. Очевидно, що ОУН сприймала патріотичну молодь як функцію, оцінюючи її конкретних представників з позиції вигоди для власної пропаганди. Показано, як окремі представники УГКЦ вплинули на становлення політичної релігії ОУН. Вперше щодо міфотворчості ОУН застосовано концепцію «мономіфу» Джозефа Кемпбелла.

Висновки. Для Д. Данилишина та В. Біласа головним життєвим викликом стало українсько-польське протистояння у Другій Речі Посполитій. Під впливом пропаганди ОУН вони вважали, що терористична діяльність є виправданим засобом національно-визвольної боротьби. Судовий процес над учасниками городоцької акції ОУН, за наслідками якого Данилишина та Біласа стратили на шибениці, перетворив молодих людей на «ікони» націоналістичного руху. Городоцька справа, завдяки свідченням греко-католицького священника, створила для ОУН нову нішу – можливість позиціонувати своїх членів як новочасних мучеників за Україну. Становлення культу героїв Данилишина й Біласа було, результатом народного визнання цих героїв, а також наслідком націоналістичної пропаганди. Очевидно, що відбувся процес міфологізації цих постатей: відхід від історії реальних людей на користь культу ідеальних героїв націоналістичного підпілля. Завдяки постатям Біласа та Данилишина було усталено оунівський варіант націоналістичного «мономіфу».

«НЕГІДНЕ ЖИТТЯ» ТА ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ ПРО ЖЕРТВИ НАЦИЗМУ В НІМЕЧЧИНІ ТА УКРАЇНІ: ТЕОРІЯ, ІСТОРІОГРАФІЯ І ПОЛІТИЧНІ ПРАКТИКИ (частина ІІ)

Вікторія Венгерська — 2024-12-14

Метою роботи є історіографічно-джерельний огляд дослідження питання злочинів нацистського режиму у період Другої світової війни на території України, пов’язаних із вбивством пацієнтів психіатричних лікарень. Саме ця категорія громадян була дегуманізована нацистським режимом ще до війни і підпадала під поняття «негідного життя». Серед завдань наявний також й аналіз особливостей витіснення/«забування» «незручних» сторінок історії на тривалий період у повоєнний період, та причини їхнього «повернення» й представлення у сучасній українській історіографії. Методологія дослідження. Серед методологічних підходів, які використовувались авторами під час підготовки статті були такі: історіографічно-джерелознавчий, методи memory study, порівняльних досліджень, історії науки. Наукова новизна визначається у комплексному історіографічно-джерельному огляді питання про жертви нацистського режиму, життя яких назвали «негідним», та представлення цієї тематики в історичній пам’яті та комеморативних практиках сучасної України. Висновки. Проведений узагальнений історіографічно-джерельний огляд із мартирологічними елементами безперечно не є вичерпним у плані огляду досліджень цієї тематики та визначення кількості жертв. Проте, на нашу думку, він засвідчує той факт, що дана наукова проблематика нині аж ніяк не перебуває на дослідницькому маргінесі вітчизняної історичної науки. Саме завдяки такого роду тематичним дослідженням формування історичної пам’яті українського соціуму матиме менш виражену дискретність і «провали».

СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ МІСЦЕВИХ ТОПОНІМІЧНИХ КОМІСІЙ З ДЕКОМУНІЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОГО ПРОСТОРУ В УКРАЇНІ (КІНЕЦЬ ХХ – ПЕРША ЧВЕРТЬ ХХІ СТ.)

Тарас Ковальчук — 2024-12-14

Метою роботи є розгляд процесів створення та діяльності місцевих комісій з декомунізації публічного простору в Україні наприкінці ХХ – у першій чверті ХХІ ст. Методологія наукового дослідження ґрунтується на основі базових принципів історичного пізнання з урахуванням загальнонаукових та спеціальних історичних методів, міждисциплінарного підходу, соціологічних, культурологічних й топонімічних інструментів. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що тут уперше комплексно проаналізовано процеси створення й діяльності місцевих топонімічних комісій з декомунізації публічного простору в Україні наприкінці ХХ – у першій чверті ХХІ ст. У результаті автор приходить до висновків, що важливу роль у декомунізації публічного простору в Україні наприкінці ХХ – у першій чверті ХХІ ст. відіграли місцеві топонімічні комісії. Вони стали консультативно-дорадчими структурами при органах місцевого самоврядування, готуючи пропозиції щодо декомунізації публічного простору (перейменування топонімів, які пов’язувалися з радянськими й російськими імперськими реаліями). Місцеві топонімічні комісії створювалися у кілька етапів: від початку проголошення державної незалежності України; після прийняття декомунізаційних законів; під час повномасштабної російсько-української війни. У більшості випадків, особливо на початку 1990-х років, декомунізація публічного простору відбувалася зусиллями органів місцевого самоврядування, адже обов’язкове створення топонімічних комісій не передбачалося законодавством. Іноді пропозиції топонімічних комісій з декомунізації публічного простору не підтримувалися частиною мешканців населених пунктів та органами місцевого самоврядування. У 1990-х роках це пов’язувалося з тим, що деякі «радянські» топоніми називали іменами українських національних діячів, ставлення до яких у суспільстві було неоднозначним. Останнім часом виникали дискусії щодо перейменування топонімів, які були пов’язані із пам’яттю про Другу світову війну та імперським спадком. Вирішення подібних проблемних питань відбувалося шляхом їх додаткового обговорення.

ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКТОР У РЕПРЕСИВНИХ ЗАХОДАХ ПРОТИ НІМЕЦЬКИХ ГРОМАД ВОЛИНСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ В УМОВАХ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Ігор Слобожан — 2024-12-14

Мета статті полягає в аналізі змісту репресивної політики російського уряду (з особливим наголосом на конкретному регіоні та економічній складовій) під час Першої світової війни та її наслідків для підданих імперії німецького походження. Методологія дослідження базується на застосуванні методів історіографічно-джерелознавчих, національних, імперських студій, а також інструментах економічної історії. Наукова новизна. Вперше розкриті питання запровадження механізму відчуження власності німців-колоністів у Волинській губернії та неспроможності влади раціонально використати її на користь держави. Висновки. З початком Першої світової війни російський уряд розгорнув широкомасштабну зовнішню та внутрішню антинімецьку кампанію, яка вилилася для російських підданих німецького походження у відчуження їхнього майна та депортацію вглиб Росії. На території Правобережної України найбільше постраждала німецька громада Волинської губернії. Проте влада не змогла забезпечити збереженість та розумно використати секвестровані майно та землі волинських німців-колоністів, що на тлі війни ще більше поглибило наслідки соціально-економічної кризи. Провали у політиці імперської влади не змогли у короткі терміни подолати і представники українського уряду, який тісно співпрацював із Тимчасовим. Наприкінці 1917 р. німецькі висланці почали повертатися додому у зруйновані будинки та спустошені господарства, більшість з яких були заселені біженцями. Така ситуація сприяла розповсюдженню емігрантських настроїв серед волинських німців, що значно зменшило їх чисельність в регіоні.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ ВОЛИНСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ВИМІР

Павло Щербанюк — 2024-12-14

Мета статті полягає в розкритті особливостей та репрезентативності історіографії суспільно-політичного життя Волинської губернії у роки Першої світової війни. За основу методології дослідження взято загальнонаукові методи дослідження: логічного викладу матеріалу, аналізу літератури, синтезу, опису, систематизації та узагальнення інформації. Використання принципів, підходів та спеціальних історичних методів, зокрема історико-системного та проблемно-хронологічного детерміновано предметом дослідження. Науковою новизною є комплексне та ґрунтовне висвітлення історіографічної інформації, що стосується суспільно-політичного життя Волинської губернії у контексті загальної історіографії щодо Першої світової війни. Висновки. Світова та вітчизняна історіографія досліджень, пов’язаних із Першою світовою війною є значною. Можемо констатувати, що вітчизняними істориками був здійснений значний дослідницький поступ у напрямку дослідження українських земель, зокрема Волинської губернії, у роки Першої світової війни. Проте питання вивчення суспільно-політичного життя регіонів, зокрема прикордонної Волинської губернії, що перебувала в епіцентрі воєнних дій та революційних змін, потребує більш детального вивчення.

ВОЄННИЙ АЛЬБОМ “ЗАВОЙОВАНІ РОСІЙСЬКІ ФОРТЕЦІ”: НОВІ ПЕРСПЕКТИВИ У ДОСЛІДЖЕННІ ІСТОРІЇ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1914–1918)

Олена Дацюк — 2024-12-14

Метою роботи є аналізу історії фортець, зображених на листівках «Воєнного альбому “Завойовані Російські фортеці”», видавництва Knackstedt & Co. Дослідження доповнює відомості про філокартичні видання періоду Першої світової війни та допомагає у розширенні знань з військової архітектури та осмисленню стратегічного значення фортець у контексті війни та міжнародних відносин того часу. Методологія. Під час написання статті був використаний метод історизму, який дозволив здійснити аналіз фотографій і поштових листівок, що зображають завойовані фортеці. Зображення є свідченням військових подій. Дослідження історії фортець здійснюється крізь призму культурної спадщини. Під час дослідження проводилась і атрибуція зображень. Робота містить також фотодокументальний аналіз поштових карток, що є не лише мистецькими творами, а й історичними документами, які відображають реальні військові події. Наукова новизна статті полягає в комплексному підході до аналізу культурних і історичних аспектів використання фотолистівок, що зображують завойовані кайзерівською Німеччиною російські фортеці під час Першої світової війни. Зокрема додані біографії німецьких фотографів – Р. Сеннеке та А. Кюлевіндта, які є маловідомими в україномовній історіографії. Висновки. Розглянуті в статті поштові картки з маленького військового альбому є цінним джерелом, яке наочно відображає масштаби та інтенсивність боїв Першої світової війни. Подальші дослідження можуть зосередитись на пошуку відсутніх карток альбому «Завойовані російські фортеці» та інших 35 малих військових альбомів, а також на вивченні архівних матеріалів. Це дозволить доповнити історію завоювань російських фортець та вивчити вплив військових альбомів на суспільство і культуру того часу.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ІНСТИТУЦІЙ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Віталій Коцур — 2024-12-14

Розглянуто особливості розвитку інституцій громадянського суспільства (ІГС) в умовах російсько-української війни. Метою статті є вивчення процесу трансформацій ІГС в умовах російсько-української війни, з’ясування пріоритетних напрямків співпраці з державними інституціями у сфері безпеки, викликів перед громадянським суспільством (відбудова, участь у посиленні обороноздатності, налагодження комунікації з державними інституціями й міжнародними організаціями тощо). Методологія дослідження базується на використанні загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення), спеціальних історичних методів (історико-системний, порівняльно-історичний). Зважаючи на вивчення сучасних суспільно-політичних явищ були застосовані методи політичного дослідження, зокрема компаративний аналіз, контент-аналіз, системний метод. Наукова новизна полягає у тому, що у статті вперше деталізовано особливості розвитку ІГС в умовах російсько-української війни, висвітлено чинники впливу на громадянське суспільство, зазначено кроки до налагодження співпраці між ІГС, державними інституціями і органами місцевого самоврядування. Під час дослідження автори дійшли до висновків, що упродовж російсько-української війни 2014–2024 рр. відбулися кількісні і якісні зміни інституцій громадянського суспільства, які відіграли ключову роль у захисті країни, забезпеченні війська, допомозі постраждалим від бойових дій, ВПО, в утвердженні демократичного поступу країни, адвокації, роботі з молоддю тощо. Ефективність ІГС пояснюється кількома чинниками: 1) здатністю швидко розв’язувати актуальні проблеми порівняно з державними інституціями; 2) консолідацією окремих осіб чи груп для розв’язання актуальних проблем на рівні держави, регіону, області (антикорупційна діяльність, контроль за цільовим використанням коштів, реалізація соціальних, економічних, культурних проєктів тощо); 3) нестандартний підхід у розв’язанні важливих питань суспільства; 4) вищий рівень довіри населення порівняно з державними органами влади й місцевим самоврядуванням. ІГС є важливим інструментом демократичного розвитку і стають елементом національного спротиву України. Потенційно ІГС можуть стати потужним чинником боротьби з корупцією, інструментом відбудови економіки України, розвитку демократії, а також сприяти євроінтеграційним тенденціям. Отже, необхідно на найближчий період розробити концептуальні підходи співпраці уряду та ІГС у повоєнному відновленні України, а також окреслити потенціал розвитку громадянського суспільства на 5–10 років. Це дасть змогу розробити «дорожню карту» співпраці держави та інститутів громадянського cсуспільства.