ГОЛОВНІ СУДИ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ (1797–1831): ТРАДИЦІЇ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ТА ІМПЕРСЬКІ ПРАКТИКИ

Анотація

Мета роботи полягає у вивченні процесу заснування і принципів організації роботи головних судів, на які в Правобережній Україні покладалось здійснення ревізійно-апеляційних функцій. Одним із головних завдань статті є дослідження межі поступок та компромісів, на які готові були російські чиновники, перш за все у судовій сфері, заради здобуття лояльності польської шляхти. Хронологічно та територіально дослідження окреслено територіями колишніх «кресів» у період від кінця ХVІІІ – до першої третини ХІХ ст.
Методологія дослідження базується на застосуванні принципів науковості, об’єктивності, історизму, системності. Для реалізації поставлених завдань за допомогою порівняльного методу у статті проаналізовано особливості російської судової системи, яка через значну недосконалість змушена була зберігати елементи юридичних практик Речі Посполитої. Використання історико-системного, функціонального та історико-порівняльного методів дозволили дослідити процес заснування та функціонування головних судів, показати ситуаційну гнучкість верховної влади у задоволенні запитів місцевої еліти. Проаналізовано рівень ефективності діяльності судової інстанції та її оцінку з боку російської влади, місцевих чиновників та польської шляхти. Наукова новизна роботи полягає у дослідженні етапів створення та організації діяльності головних судів у процесі вибудовування стосунків між імперією та колишніми «кресами» в контексті адаптації судових систем. Наведено факти ситуативної гнучкості верховної влади у судовій сфері, що дозволяло мінімізувати соціальну та політичну напругу в регіоні.
Висновки. Відновлення Павлом І дії судів першої інстанції, польської мови і Третього Литовського статуту, стало підставою для досягнення консенсусу у стосунках між польською шляхтою та російською владою. Для забезпечення лояльності місцевої (польської) еліти центральна адміністрація проводила гнучку політику у судовій сфері, що разом зі збереженням власності і влади над кріпаками, примирило місцеву шляхту з російським пануванням. Шляхом створення губернських головних судів імперія планувала здійснювати корекцію діяльності судової системи заради мінімізації соціальної і політичної напруги. Кадровий склад судів свідчив про домінування польської еліти. Однак, обрані шляхтою на три роки до кожного департаменту голова і три засідателі затверджувалися на посадах владою, та додатково контролювалися призначуваними радниками і секретарями. Було задоволено прагнення польської еліти у другорядних питаннях (двомовність, порядок судочинства і надання відпусток), але підпорядковано головним судам всю губернську судову систему. Для успішного функціонування системи, за потреби, створювалися додаткові тимчасові департаменти. Маркером успіху внутрішньої політики було забезпечення спокою, з чим судова система успішно справлялася. Проте Листопадове польське повстання 1830–1831 рр. змінило політику центральної влади в регіоні.